Михалко Скаліцкі про політику

Я уклав цей кодекс для себе. Не претендую на універсальність чи загальну прийнятність.

Якби я був схожий на 47 народних депутатів, спитав би КС дечого (звернувся б по офіційне тлумачення). Скажімо, як би так його зробити (переписати), щоб рідна наша держава Україна визнала наше право на справедливий суд і взагалі визнала б наші права, а не давала б їх нам як привілеї? Як би так переписати, щоб замість брати на себе обов’язки “утверджувати і забезпечувати”, держава просто не втручалася (не порушувала!) у наші права і свободи?

Для “здійснення” (“реалізації”) якогось нашого права, ми мусимо це право мати, себто звідкілясь отримати, мабуть, бо не буває ж так, щоб ось – нічого не було і раптом – стало. Тож поважний наш законодавець, всерйоз вважаючи себе не лише законо-, але й право-давцем, замість визнати наші права, їх нам дає.

Кажуть, Європейський суд з прав людини вимагає вдосконалити нашу систему юстиції вже за рік. Боюсь, що наші сусіди не зовсім у курсі, що називається. Аби чогось вдосконалювати, треба це щось мати – недосконалим, бодай. А чого маємо ми? 1. Державне Міністерство Справедливості (justicia).

Один у полі – не воїн. Я розумію. Однак дозволю собі не підписатися під зверненням вигаданих паном Костьом Бондаренком “регіональних елітаріїв” до “своїх” претендентів на Президента України віддати свої зусилля на користь пані Тимошенко.

На ресурсі "Українська правда" стаття вийшла скороченою і спрощеною.

...навіть якби ми визнали тотожними (іменними) формами “український народ” і “українська нація”, а політико-правове поняття описали як Народ України (люди всіх націй і народностей, для яких Україна є Батьківщиною, які є громадянами України), проблема єдності часу (історії) і простору (території) може бути розв’язана лише в категоріях громадянського примирення на засадах визнання реалізації спільної долі всіх націй і народностей і всіх соціальних верств у єдиній державі.

О. Шпенглер був упевнений, що вільна (політична) преса (журналістика) посідає особливе – чи не вирішальне – місце у прагненні демократії до цезаризму (порядку, сильної влади – тепер це називається якось так). Звісно, довіра громадян до тиражованого слова у часи Шпенглера була вища, й журналістика цілком могла на цю довіру покластися. Сьогодні журналістика покладається радше на високий інтелект громадян, тож тиражує, виробивши певні корпоративні принципи, головний з яких – принцип “зваженості інформації”, так звані “факти”, які насправді часто виявляються демагогією політиків.

Перемога демократії в Україні зазвичай не зовсім коректно обзивається “приходом до влади національно-демократичних сил”. Ця некоректність вуалює: перше: зміну державного устрою як системи перерозподілу національного багатства; друге: зміну способу здійснення політичної влади.

Буду оригінальним. Стверджую, що за минулі п’ять років демократія як система державної влади в Україні довела свою ефективність – вижила, а чинна Конституція практично розрішила проблему переходу від диктату олігархії до демократичної республіки. Аргументи. Хоча спершу – факти, бо ж саме вони і є найвагомішими аргументами.

Суверенний самоправний Народ України (люди всіх націй і народностей, для яких Україна є Батьківщиною, які є громадянами України) як єдине джерело всякого права і всякої влади має наступні невід’ємні права:

Коли пан Кость Бондаренко каже: “В Україні припинилася ротація еліт. В політичному житті не з'являються нові обличчя”, – я схильний йому вірити, бо пан сам – “лице з телевізора”. Так само я цілком можу покластися на панове “…критичне ставлення до Помаранчевої революції” й особисте чи корпоративне несприйняття Віктора Ющенка. Решта панових ідей зі статті “На порозі великої регіональної революції?” (Українська Правда 04.08.2009) безсумнівні не настільки категорично.